![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif?v=91.7){kind=small}
гордих,
у танку шаленства, у гоні інстинкту.
Хто не втримає ритму, рівноваги,
опори—
назавтра попелом крізь землю ростиме.
Молимось вогню, що тужить
нашою кров'ю,
що папороть серця запалює
покликом предків.
Молимось вогню під його осяйною
покровою
словами гімну, що бентежить терпко:
«Очисти нас від скверни, ватро Купала,
ти ж сонце годуєш свого полум"я
вим'ям,
що, вранці сховавшись за мряки
опалами,
тіло вогненне у ріках Вітчизни вимиє».
І. Калинець
Боротьба за грішників розгорнулася не на жарт. І це ж лише найпростіші, найвидиміші прояви війни за душі та гаманці. А що робиться на рівні майна, будівель та іншої нерухомості! Страшно навіть уявляти всі ці, м'яко кажучи, територіальні претензії.
Юрій Андрухович
Їдеш у маршрутці до Львова – а люди поруч раз у раз тільки й роблять, що хрестяться і пильно стежать за тим, щоб у вікні просто так не промайнула жодна церква чи каплиця.
І поскільки церкви та каплиці в Галичині трапляються через кожні 50 метрів, то пасажирам маршрутки тільки й доводиться, що хреститися.
Відразу розумієш, чому ніхто, наприклад, не читає в дорозі. А відтак – чому взагалі ніхто не читає. І чому ніхто не вимагає від водія стишити ідіотське "Ретро-ФМ" з його масковим лаєм. І чому ніхто нічого доброго не може зробити ні для себе, ні для своєї країни.
Просто в людей зайняті руки. Поки у вікні видніють церкви і хрести (а вони видніють увесь час), пасажири перейняті єдиною турботою – не пропустити б, устигнути б. Це схоже на якесь таке спортивне змагання – швидше, більше, наввипередки.
Я один такий, хто не хреститься. Час від часу на мене, гординею здоланого, позирають із осудом. Вони вже здогадалися: поруч із ними їде великий грішник, кукіль. (ДАЛІ)
Юрій Андрухович Їдеш у маршрутці до Львова – а люди поруч раз у раз тільки й роблять, що хрестяться і пильно стежать за тим, щоб у вікні просто так не промайнула жодна церква чи каплиця.
І поскільки церкви та каплиці в Галичині трапляються через кожні 50 метрів, то пасажирам маршрутки тільки й доводиться, що хреститися.
Відразу розумієш, чому ніхто, наприклад, не читає в дорозі. А відтак – чому взагалі ніхто не читає. І чому ніхто не вимагає від водія стишити ідіотське "Ретро-ФМ" з його масковим лаєм. І чому ніхто нічого доброго не може зробити ні для себе, ні для своєї країни.
Просто в людей зайняті руки. Поки у вікні видніють церкви і хрести (а вони видніють увесь час), пасажири перейняті єдиною турботою – не пропустити б, устигнути б. Це схоже на якесь таке спортивне змагання – швидше, більше, наввипередки.
Я один такий, хто не хреститься. Час від часу на мене, гординею здоланого, позирають із осудом. Вони вже здогадалися: поруч із ними їде великий грішник, кукіль. (ДАЛІ)
John Demjanjuk Jr
Репатріант-Укранець з Ківерець оповідає, що 30-го січня до Любара прибув славнозвісний повстанський Отаман Гаврило Волинець, переодягнений у "червоне" (зірка), зголосився у Ревкомі, яко представник кінної дивізії генерала Буденного і зажадав скликання плєнуму Ревкому, чеки і особотдєла для оговорення справи оборони Любара од постанської української "банди", що зявилася в околичних лісах. Коли весь "цимес" Любара зібрався, "докладчик" свиснув, витяг пистоля й положив на місци трупом голову й секретаря Ревкому, а відтак вдерлись до помешкання козаки й зліквідували весь "квіт" "соціялізму" на Любарщині. Зліквідовано й "Комсомол", або як його називають повстанці: "Молокосос" (Комітет Соціялістичної Молоді)".
Z
Відділом повстанського отамана Заболотного переведено в околицях Умані цілий рядок успішних наскоків на карні відділи червоних та на карні сотні. 22 січня на передмістю Умані захоплено велику валку з продналогом, вози захоплено, а 18 комуністів забито. Оповідають, що забитим вже порозпорювано серпами животи, насипано в нутро пшениці. На кожному замордованому катові стреміла табличка з написом" "Разверстка кончена!"
"Рідний край" №33, 12 лютого 1922
Все-таки в отношении русских к украинцам, к Украине таится что-то ключевое, судьбоносное – для нас, русских. Для украинцев Россия тоже значима, но только как точка отталкивания, помогающая осознанию своей, украинской, инаковости. Для русских же Украина, напротив, точка постоянного притяжения, ревнивого внимания, объект поглощения как чего-то «исконно своего» и переделки по собственному образу и подобию. Ничто так не раздражает русских, как очевидные различия с украинцами в языке, менталитете, культуре, историческом опыте. Если русские и признают эти различия, то лишь на уровне различий, скажем, между Владимирщиной и Рязаньщиной, но никак не на уровне отношений двух разных народов.
Известно мнение, что Россия без Украины в имперском плане ущербна. Что-то в этом же духе говорил Бжезинский, да и не только он. Эта мысль верна. Но дело даже не столько в экономическом и геополитическом значении Украины для Москвы. Дело прежде всего в том, что на традиционном русском отношении к Украине, по сути, держится русское имперское сознание, благодаря которому российская империя, пусть и в урезанном виде, все еще существует. Подчеркиваю: именно отношение к Украине – не к Балтии, не к Кавказу – является определяющим для русского имперского сознания. Как только русские откроют для себя, что украинцы это ДЕЙСТВИТЕЛЬНО другой народ – российский имперский миф рухнет, а с ним неизбежно кончится и империя. ДАЛІ
Сьогодні ж все виглядає отак:
( Read more... )
Взагалі з піснями біда, дуже мало таких, що годяться для співу, наприклад, за столом чи для обробки сучасною естрадою.
Російські народні пісні дуже рідко виконують навіть народні хори, воліючи співати щось, що вийшло не з вуст мужиків, а створене поетами і композиторами: "Ой мороз, мороз", "Из-за острова на стрежень", "Коробейники", "В далеких степьях Забайкалья", "Ямщик, не гони лошадей", "Однозвучно звенит колокольчик" або ж пісні на мелодії поцуплені у січових стрільців ("Дан приказ ему на запад", "Там вдали за рекой", "Поручик Голицын" ба навіть "Катюша", яка спочатку існувала у стрілецькому варіанті ще під час Першої світової, а вже у Другу світову прикрасилась приспівом "Ой ти Галю, Галю, з Нахтіґалю!" ДАЛІ
