ПРИМІЩЕННЯ ПРОДАЄТЬСЯ ЦІЛКОМ АБО ЧАСТИНАМИ. НЕЙМОВІРНО ПРИВАБЛИВА ЦІНА.

Звернення татарської організації ВАТАН до колонізованих народів імперії.
Члени організації попереджають про майбутній перепис населення імперії в 2010 році.

«Перепис населення дозволить не тільки владі РФ знати кількість корінних народів загалом і кожного зокрема, але і нам дає можливість самим дізнаватися свою кількість. Поки що точні питання анкети нам невідомі» — мовиться в зверненні.

Автори звернення ставлять питання - яка Ваша рідна мова? На їхню думку, «не виключено, що це ж питання буде використане владою знову».

Автори нагадують, що були факти коли представники колонізованих народів не володіючи рідною мовою відповідали, що їхня рідна мова російська! І тоді їх автоматом записували як росіян.

«От так зникають народи, спочатку на папері, а потім юридично. Адже коли немає народу, це означає що немає проблеми із збереженням його мови, культури, традицій», — відзначають автори звернення.

«Господь створив народи різними, дав кожному народу свою неповторну мову, культуру і Він визначив кожній людині з народження приналежність до конкретного народу (нації). І цим варто гордитися і навіщо це приховувати. Раз так Він створив, так повинно і бути. Тому єдино вірною буде відповідь на питання — Ваша рідна мова, мова того корінного народу до якого Ви належите з народження. А чи знаєте Ви її чи ні, це Ваша особиста справа. Подібні дії дозволять зберегти народ, до якого Ви належите, юридично і фактично» — резюмують члени ВАТАН.

КЦ

В Олександрівському районному краєзнавчому музеї зберігається унікальний український вишитий рушник, створений у 1933 році жителькою села Розумівка тепер Олександрівського району Кіровоградської області Параскою Семенівною Поліщук (1914-1982). Того страшного року з голоду помер її коханий, з яким вони мали побратись. Юнакові, як і дівчині, було лише дев’ятнадцять… Не судилось бути разом…

«Милий, покидаєш мене. Смерть не страшна мнє. За що сльози ллюця. Любов дорога», - вишила на рушнику дівчина, яка залишилась вірною своєму коханому на все життя. Параска Семенівна так і померла у шістдесят вісім років незаміжньою…
Рушник вишитий на домотканому полотні з використанням червоних, чорних і синіх ниток.

Нижній ярус складається з рослинного орнаменту (три кетяги винограду з червоними виноградинами.

У другому ярусі, вишитому червоними і чорними нитками, ініціали вишивальниці «П» і «С». Між ними на одній половині рушника дата «1914 года» на іншій – «1933 года».
Третій ярус складає наведений вище напис. У верхньому ярусі розташований синій голубок в оточенні чорного листя і червоних кетягів винограду.
Зазвичай, коли повісити рушник, то голубки чи інші птахи на ньому повернуті один до одного.

stepan53

Мирослав Ірчан
«Громадська думка» (Львів) 12.2.1920

Подаю коротеньку історію й картину життя групи Махна, яка ще від осени 1918 p. оперує на Правобережжі.

Недавно довелося мені перебути кілька днів серед Махнівців і пізнати їх блище. Зазначую, що перебував я між ними не як військова людина, а як письменник—літописець. Один з дуже близьких людей самого Махна росказує про початки „Махнівщини» таке: В 1917 році, підчас революції повернувся з каторги Нестор Іванович Махно в рідне село Гуляйполе, Олександрівського повіту і тут зараз заснував партію «анархістів». Членів в партії було трийцять. Самого Махна, що був засланий за політичний злочин як ґімназіст 6 класи на каторгу, зробило девятьлітне каторжне життя анархістом. Він постановив нищити і не признавати ніколи ніякого правительства, що диктує народові свою волю. Народ повинен правити сам собою через виборних до цього людей. Партія гуляйпільських «анархістів» працювала аж до приходу Німців на Україну досить явно, та тепер мусіла уже ховатися. Річ ясна, що не були це ніякі анархісти. Махно сам виїхав з малим відділом через Таганріг і Ростів на Царицинський фронт, щоби битися з большевиками. Та тут московські монархісти хотіли його арештувати як анархіста, тому він повернувся з товаришами у рідні сторони і оселився в Дібровськім лісі біля села Більшої Михайлівки в Олександр. повіті. З цього ліса нападав Махно на німецькі відділи і роззброював їх. Вістка про ці напади рознеслася по всій губернії і в Дібровський ліс подались ватагами всякі незадоволені та покривджені люде. Махно розпоряджав покищо відділом, що складався в 200 узброєних повстанців. Німці кілька разів атакували Махна, але все безуспішно. В лісі, що займає 2000 десятин, Махнівці знали кожну стежечку, нападали їх, відбирали зброю і вирізували. Ватага Махна зростала з кождим днем. В останніх днях жовтня 1918 р. Махнівці очистили від Німців весь Олександрійський повіт і частину Маріюпільського, причім здобули від них кілька гармат і скорострілів.

ДАЛІ

Тернопільська міська рада прийняла рішення про демонтаж літака МіГ-15, який є пам’ятником полеглим льотчикам у Другій світовій війні.

Як передає кореспондент УНІАН, відповідне рішення депутати прийняли лише після повторного голосування. Представляючи проект рішення заступник міського голови Тернополя з гуманітарних питань Олег МАРУШІЙ повідомив депутатам, що Державний музей авіації України попросив надати для їхньої експозиції цей літак, оскільки «наш макет літака МіГ-15 є унікальним, аналогічного немає в Україні». Відтак запропонував затвердити проект щодо надання дозволу музею на демонтаж та вивезення власними силами літака, який височіє на постаменті при вході в парк Національного відродження. За словами О.МАРУШІЯ, місто передає літак музею безоплатно.

Ця ідея викликала тривалі дискусії у депутатському корпусі. Зокрема, депутат міськради, командир місцевої 11-ї окремої артилерійської бригади Сергій КОРНІЙЧУК висловив переконання, що не можна демонтувати літак, «який є однією із візитівок Тернополя», не порадившись з громадою. «Руйнувати цей пам’ятник неприпустимо, це теж частина нашої історії», – наголосив С.КОРНІЙЧУК.

Натомість прибічники демонтажу літака наголошували, що історичної цінності літак не становить, оскільки МіГ-15 був випущений вже після Другої світової війни, а тому не може бути пам’ятником льотчикам війни. «На ньому досі красуються червоні зірки, це символ тоталітаризму, який не личить Тернополю», – зазначив голова депутатської комісії з питань регламенту і депутатської етики Григорій БУРБЕЗА.

Окрім цього, депутати вказали, що одразу біля літака споруджено пам’ятний курган борцям за волю України, і таке сусідство не є доречним. Тим паче, що у 1990-х роках міська рада уже приймала рішення по демонтаж літака, однак воно так і не було виконане.

Утім, за те, щоб демонтувати літак та передати його музею авіації, проголосувало лише 30 депутатів, відтак проект прийнято не було.

Але після того, як було прийнято кілька інших рішень, Г.БУРБЕЗА запропонував ще раз повернутися до згаданого проекту, оскільки в сесійну залу повернулися окремі депутати, які виходили. Після повторного голосування проект набрав 33 голоси.

Загалом до складу Тернопільської міської ради входить 60 депутатів.

unian

* * *

Скільки політиків різних пород!

Скільки політиків! Бідний народ.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .


Кожний отаман або кандидат!

Чуха потилицю добрий наш сват...

Ось де недоленька, ось де біда,

Преться в політики миша руда!


Тільки «аз-буки» хто-небудь утне,

Духом Жореса від його вже тхне!

Каже: «Спасу, доведу тільки я...»

Глянеш — нікчемне, дурне, як теля.


А на Вкраїні гарячі часи,

Треба і сили, і рук до коси,

Треба в’язати убогі снопи.

Треба орати гулящі степи...


Місто порожнє. Умерло життя.

Всюди на вулицях повно сміття.

От би вагонів хоч п’ять із біди

Наших «лойд-джорджів» послати туди.


Кожному дати мітлу чи косу...

Ти ж говорив: Україну спасу...

Маєш нагоду... мети і коси,

Край свій мітлою й косою спаси.


Олександр Олесь

(1878 — 1944)

Причин, понудивших хана Узбека заменить князей Рюриковичей на князей Чингисидов в своих северных улусах, было много, и мы  о них говорили. Не будем забывать, что уже род Александра, так называемого Невского, был, по сути, родом Чингисидов, ибо дети этого князя рождены дочерью хана Батыя. И хотя Чингисиды женской линии пользовались великим почетом в Золотой Орде, однако они не могли быть претендентами на царский престол. Так завещала великая Яса.

Напомню: знаменитый темник Ногай был сыном старшей сестры Батыя, однако стать Великим ханом не мог.

Уже в 1252 году хан Батый стал прибирать северные улусы страны под непосредственное руководство своего рода. Не стану наводить цитат из книг Плано Карпини и Вильгельма де Рубрука, которые засвидетельствовали целенаправленное уничтожение в Золотой Орде местных правителей и замену их Чингисидами.

Це стверджує в своїй статті в The Washington Times Айлен Бермен, віце-президент American Foreign Policy Council (Вашингтон).

Останніми роками Росія повернулася на зовнішньополітичну арену, але «за всією геополітичною бравадою Кремля ховається те обставина, що держава, яка прийшла на зміну могутньому СРСР, занурюється в смертоносний демографічний і соціально-економічний вир», - пише автор. До середини XXI століття населення РФ, можливо, скоротиться до 100 млн. чоловік, а до 2080 року (згідно застереженням Сергія Міронова, спікера Ради Федерації) - до 52 млн. Демографічна криза посилюється ще двома не менш могутніми чинниками - зростанням народжуваності серед російських мусульман і стратегічним дисбалансом з Китаєм, продовжує автор.

До 2020 року мусульмани складуть п`яту частину, якщо не більш, населення Росії, а до середини XXI століття - більше половини. «Саме по собі це явище не обов`язково є проблемою, але останніми роками, особливо після захоплення заручників у Беслані в 2004 році, Кремль проводить щодо мусульманської меншини все більш драконівську внутрішню політику», -йдеться в статті. Це експлуатують організації типу «Аль-Каїди», і тому мусульманська меншина відчуває себе відособленою, мало пов`язаною з російською державою в її нинішній формі і не відчуває до нього симпатії.

Росії, яка вимирає, все важче контролювати, а не те що заселяти Далекий Схід, де сконцентирована основна частина природних ресурсів. Населення Китаю в прикордонних районах вже у декілька разів перевищує населення прикордонних районів Росії. «Можливо, китайське керівництво спробує задовольнити сильну потребу у сировині, повернувши погляд на північ до російської території (що колись належала Китаю)», - прогнозує автор. В майбутньому Росія стане небезпечна не своєю силою, а своєю слабкістю, вважає він.

ФОРПОСТ

Володимир Левицький

«Новий час» 6 січня 1936 р.


Отаманові О. Дяченкові, командірові полка Чорношлишників – на згадку в альбом.


На українському Сході ще тоді гриміли весело-радісно наші гармати. Була це наявна ознака нашої сили й потуги, існування власної держави. Смертоносне, гаряче залізо гармат рвалося в кусочки й розсипаючися застекляло чорноморські степи та низи й височини України трупами червоного наїздника з Евразії. У супровід цієї чарівної музики клекотіли милозвучно наші скоростріли, спомагані сальвами рушничного вогня. Так, хто був довгий час на фронті, цей знає гаразд ділання цієї оркестри на людські нерви, особливо, коли наша музика була горою над ворожою.

Роззвірені орди монголо-московської навали котилися обезсилені взад. Скажено шаліли вони і благородною кров»ю наших батьків і матерей і їхніх дітей значили свій відворот з глибини України. Горіли страшним по-лумям наші села, а нагарбане добро-дорібок українського селянина й робітника везли московські кочовики на голодну Московію. Вони програли соромно (якщо можна про сором у них говорити) свою ставку брехливо-облудних кличів про всесвітнє братерство, рівність і любов. На такий цинізм хіба єдина монгольська раса спроможна. Вже тоді й наші доморослі ліваки-політикани відреклися були порозуміння та спілки з «братнім« московським робітником і селянином. Пізнє було це каяття!

Отаман Чорношлишників був славний, бойовий парень. Бувало, коли Українські зєдинені Армії гналися шаленим вихром на Золотоверху столицю Соборної України, щоб її відбити від червоних москалів, чи пізніше йшли наші герої на кривавий герць з царськими золотопогонниками — Отаман Чорношлишників був усе зі своїми геройськими хлопцями впереді. У мент лайгрізнішого положення на нашому фронті, коли, здавалося, що годі стримати навалу клятої Москви зявлялися Чорношлишники, як правдиві спасителі. Вмить розпускав Отаман свою кінницю, а високо вгору піднесені, криві шаблюки рубали безпощадно ворога-наїздника. Тільки пошум лопотіння чорних шликів на українському вітрі та гомінкий оклик: Слава! доходили до наших ух. Приглушений крик передсмертної роспуки, ворога був для нас милою прелюдією до нашого свята побіди, бо це була самооборона власного існування.
 ДАЛІ

«ДІЛО» (Львів). - 29 січня 1916 р.

Стрілецький вістун Василь Баран, селянин з Чернихова (пов. Тернопіль),
середнього росту, кремезний, з темно-русявим волосєм на голові,
ранами на лици та без правого ока, — оповідає мені про подію.
Оповіданє його тут передаю.— Андрій Бабюк.
(Андрій Баб"юк став потім Мирославом Ірчаном. - a-ingwar)

Була середа 28 жовтня 1914 року. День був погідний і теплий. Ми розложили ся табором на площи коло села Дубини, недалеко Сколього. Було нас чотири сотні,— Барана, Букшованого, Дудинського і Коссака Івана. Також був в нами тоді ще курінний атаман Гриць Коссак. Я стрінув ся з товаришами з мойого села і зачав росповідати про пережиті вже воєнні пригоди. Проче товариство порозкладало собі огні і гріло ся. Гармати ревіли безнастанно, а їх стрільна перелітали з свистом понад нашими ровами й летіли в ворожий табор. Незадовго сховало ся сонце за гори і землю зачав вкривати вечірний сумерк.З заходу насували ся чорні, густі хмари. Отаман звелів погасити великі огнї, а порозкладати на їх місце малі, щоби ворог не запримітив нас. Все стихло. Стихли гармати, затих гомін і крики.  Мертва тишина за лягла цілу долину, лише Опір шептав свою сумну думу. Була година десята.  Товариші поскладали хлібники під голови і дрімали. Огонь вже погасав. Я лежав на колінах свойого товариша Лалака й також дрімав. Нараз проніс ся по всіх сотнях приказ: „Збірка сейчас!" Мигом уставили ся сотнї в чотирокутник. На середину вийшов курінний атаман і звістив нам, що на приказ висших властий мають зробити Стрільцї напад на Синевідско й тим способом вигнати Москалів з села.

01.02.7517 (2010) літа о 19:30 в прямому ефірі радіо "Культура" (72.8 FM, 3-тя кнопочка кухонного радіо) відбудеться цікаве спілкування з доктором філософських наук, народознавцем, засновником і редактором часопису "Сварог", головою Об`єднання Рідновірів України (ОРУ), автором відомих книг Галиною Лозко.

Украина — это капище невозмутимых мудрецов. Наш главный религиозный ритуал — упорное ожидание бесплатного чуда.
Говорят, что под лежачий камень вода не течет. Украинцы с этим не согласны. Мы триста лет сидели сиднем в центре Европы и ждали “самостийности”. Бог не выдержал такой наглости и свершил чудо. Удовлетворенные результативностью своей религии, мы ожидаем других чудес. Например, процветания и благополучия. При этом нас не пугает время и кратковременность жизни. Мы ведем себя, как бессмертные люди, которым не падает на голову кирпич, но зато падают мешки с твердой валютой.
Украинцы — это нация, полностью лишенная комплекса неполноценности. Из всех видов ожидания мы избрали самую зрелую философскую форму. Как индивидуумы с окончательно сложившимся представлением о мире, мы вгоняем окружающую жизнь в понятные нам алгоритмы развития. Все “зная”, мы пребываем в постоянном ожидании, опираясь на заготовленные ярлыки. Очередной парламент для нас — ничто. Очередной премьер для нас — никто. Флот — это то, что делится само по себе. Гривна — это рубль. Свинья — это сосед. А сало — это продукт.

Активные деловые люди в наших глазах выглядят, как озабоченные меркантильные дураки, лишенные традиционной украинской духовности. А с другой стороны, они подтверждают ожидаемые нами чудеса. Не двигаясь с места и не предпринимая каких-либо усилий, мы наблюдаем за переменами вокруг: нашествием иномарок, строительством новых магазинов, появлением диковинных товаров. Мы смотрим на все это, как на закономерное следствие своих ожиданий. Теоретически у нас все есть. Главное — этого дождаться.

1 лютого о 20:00 на Першому Національному телеканалі відбудуться «Теледебати між кандидатами на пост Президента України» Віктором Януковичем та Юлією Тимошенко.

За рішенням Центральної виборчої комісії теледебати другого туру виборів на пост Президента України відбудуться 1 лютого о 20-й годині на Першому Національному телеканалі. У теледебатах братимуть участь лідери першого туру виборів Віктор Янукович та Юлія Тимошенко. На передвиборчу агітацію кандидатам відводиться 100 хвилин ефірного часу Національної телекомпанії України. Кожен з кандидатів матиме п’ять хвилин на вступне слово та п’ять хвилин на заключне, сама ж дискусія триватиме 76 хвилин. Такий регламент визначено Постановою Центральної виборчої комісії «Про Положення про порядок проведення Національною телекомпанією України передвиборних теледебатів між кандидатами на пост Президента України» від 1 грудня 2009 року № 391. Попередньо відомий ведучий теледебатів, ним став Юрій Громницький.

Нагадаємо, що за результатами першого туру виборів на пост Президента України, які відбулися 17 січня, в другий тур вийшли лідер Партії регіонів Віктор Янукович, з результатом у 35,32 % виборчих голосів, та діючий прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко, з результатом 25,05 % виборчих голосів.

Дивіться 1 лютого о 20:00 тільки на Першому Національному «Теледебати між кандидатами на пост Президента України» Віктором Януковичем та Юлією Тимошенко.

Дивіться найцікавіше політичне шоу!

Прес-служба Першого Національного

Тарас Токар

maidanua